Останній сніг

(не той, що лежить, а той, що іде)

Мій епілог – прелюдія весни,
остання крапля – проклята й заклята.
Останній сніг –
не довгожданне свято.
Останній сніг – це Бог,
він попіл струшує з цигарки

(нам на плечі).

Це передсмертний рій думок,
чи сивина на скронях у циганки.

До речі,
останній сніг
це вишень перший цвіт.
Завіса біла між життям і смертю,
або фальсифікована монета
із чимось двоголовим (типу курки)
і двійкою на іншій стороні.
Така собі у колі часу хорда,
і черепоцентрична натюрморда
– то його родич на стіні.

Останній сніг пірнає в небуття,
а ти пірнеш в печалі калабаню.
Проститись з суєтним життям
поможе нам безноса пані.
Та перед тим на дні екзистенційної туги
ти покладеш все суще на ваги,
і затремтить душа десь там, під нирками.
Відкриє страшну істину останній сніг:
чого такий абсурдний білий світ?
Бо
колись Бог

був жінкою.