Польова ідилія

Щоразу, як пліту вінок

з колосків, полину,

деревію,

–  духмяного зілля,

я хочу, щоб знов у вікно

видно було далину.

Ми від неї п'янієм

і маєм солодке похмілля.

Згорну чисте поле,

мов синю хустину,

і сховаю

до серця калити.

Ми з тобою – замкнене коло.

Так, я тебе кохаю.

О так! Ми з тобою лиш квіти.

Хай сплітаються наші стеблини.

Ми удвох

потягнемось

поцупити сонця.

Я дістану синю хустину,

підкрадемось,

але Бог

Нас зупинить на останньому кроці.

Нас зірвуть,

заплітуть у вінок,

покладуть на чиюсь теплу голову.

Ми дивитимемось у вікно.

Не знаю, чи гарно тобі, та мене все влаштовує.